СВІТОВА ВЕЛИЧ ГЕНІЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Деталі

Опубліковано: Субота, 09 березня 2019, 06:30

Перегляди: 13552

Щороку весна нагадує нам про Тараса, про незбагненну суть його Слова. І тоді стає святочно на душі, радісно на серці. Березневий розвій у природі (коли вже не зима, й іще не весна, але в повітрі вже нею пахне) спонукає до філософських роздумів.

Двісті п’ять років назад саме 9 березня народився кріпосний хлопчик, якого батьки назвали Тарасом. Тарас – означає «бунтар». Чи могли уявити його батьки, ким він стане для свого народу, літератури, мистецтва? Помираючи, Григорій Шевченко сину Тарасу не залишив спадщини, бо, мабуть, на якомусь інтуїтивному рівні відчував, що на Тараса чекає доля зовсім інша, ніж на його братів та сестер.

А Доля… У своєму «Кобзарі» Тарас Шевченко вживає це містичне слово аж… 175 разів. І лише декілька разів «недоля». А Доля вготовила Шевченку важкі життєві випробування і славу, тільки не прижиттєву, а славу після смерті… У чому ж велич поета. І не тільки в Україні, а й в усьому світі?

Коли восени 1963 року американський письменник Джон Стейнбек приїхав на кілька днів до Києва, йому, зрозуміло, серед усього іншого запропонували відвідати музей Т.Г.Шевченка. Гість, однак, зустрів цю пропозицію без особливого ентузіазму, та все ж погодився побути в Шевченковому музеї кільканадцять ритуальних хвилин. І ось замість кільканадцяти хвилин Джон Стейнбек провів там майже дві години, жадібно вдивляючись у вітрини й докладно розпитуючи екскурсовода про найменші подробиці. Наприкінці експозиції, де розповідається про смерть поета й де з невидимих джерел у музейне повітря вривається могутня мелодія «Заповіту», Джон Стейнбек заплакав – і швидко побіг із залу, засоромившись, напевно, непроханих сліз.

«О це великий поет!» - сказав згодом. Безумовно, істотну роль тут відіграв загальний демократизм Джона Стейнбека як людини й літератора, те «соціальне розуміння», яке спеціально було відзначене 1962 року в ухвалі Нобелівського комітету присудити американському письменникові по-чесному премію: «Його симпатії завжди на боці пригноблених, скривджених і бідуючи».

Кожен цивілізований народ має своїх поетів, що стоять біля витоків національної писемності, літературної мови, просвіти, самосвідомості тощо, поетів подеколи просто геніальних, заслужено шанованих у цілому світі й безумовно авторитетних у себе на батьківщині, а проте позбавлених у національній меншості тієї особливої, виняткової, ні з чим незрівнянної ролі, що її відіграє Шевченко в свідомості українців. Він звулканив слова, записані запорозькою кров’ю і зорані кріпацьким плугом.

Пам’ятники Тарасові Григоровичу є в двадцяти країнах світу, а його «Кобзар» перекладено ста п’ятдесятьма мовами. Це поет, який пов’язує й об’єднує різні культури, мови, політичні погляди.

Це беззаперечний авторитет, перед яким схиляють голови й українець, і росіянин, і грек, і парагваєць. Ім’я Шевченка стало в наш час символом боротьби проти насильства, проти гніту, проти посягання на священні права людини – свободу і незалежність.

Безцінна спадщина Т.Шевченка вже давно стала джерелом натхнення для багатьох митців літератури різних національностей, бо «Він завжди сучасний і нагальний, як правда, добро, людяність, щирість, ніжність, мужність, братерство…» (П.Мовчан).

Відділ інформаційного забезпечення та взаємодії з ЗМІ